Промінчики творчості

Творчі конкурси для юних філологів

_________________________________________ 

Творчість учнів

Лист герою

         Відважний герою! Я  пишу цей лист з однією метою: донести до тебе через сивину років невгасиму свічку пам’яті народної про тебе, про твою мужність, про частинку болю і гордості моєї держави. Будь певний, що вони живуть і зараз. Дивними струмочками вони жебонять поміж брилами життя і точать, точать вічність нашої історії. Невимовний біль лещатами охоплює душу, коли слухаю спогади про ці події. Вони сплітаються у дивовижне сріблясте мереживо, яке висить у повітрі, як павутинка, зірвана вітром-пустунцем. Ось ще один його подих, і  павутинка-мереживо, немов м’які сутінки, обгортає своїми крилами. Говорить людська пам’ять. Це ­­­– незабутнє. У такі хвилини розумієш: ти представник величної нації.

         Воїне Української Повстанської Армії, милий, рідний! Я бачу твоє обличчя, освітлене мужністю і героїчним поривом! Глибока оманлива тиша, яка ніби причаїлась і чогось чекала, стала твоєю подругою. Гнітюча тривога огортала серце. Чорною їдкою хмарою переслідували тебе вороги. Але ти… Мені важко писати, бо … я …я  ніколи не був у такому захопленні. Моя душа вивищується, вона літає на крилах твоєї відваги і піднімається кудись дуже високо, бачить Україну, оповиту твоєю славою. Ти відвоював, заплативши своїм життям, наше право жити у своїй державі. Любити, творити, страждати й радіти, сперечатися й милуватися красою рідної землі.         Вояче! А чи плакав коли крадькома? Чи картав подумки свою долю? Чи вірив і надіявся до останнього? Думаю, що так. Людина бере до рук зброю, залишає свій дім, близьких, недокошену ниву і йде боронити рідну землю від ворогів.         Мій пращуре! Ти був бійцем УПА, ти став символом стійкості, мужності, сили духу і перемоги. Твоє життя продовжується у кожному із нас і буду продовжене у дітях та внуках наших. Нехай вічно живе поміж нами твій подвиг і слава.         Цього ніколи нікому не можна забувати.         Ми просто не маємо на це права.         Тож низький тобі уклін, воїне Української Повстанської Армії. Щиро дякую за Україну, за кожен її куточок, за кожен струмочок, дякую за життя у незалежній державі.                            З великим захопленням, вдячністю і повагою до тебе твій нащадок.

 _____________________________________________

Мати

        

         Хто вперше посміхається до немовляти,

         Цілує, гладить, сльози  утира,

         Рахує кроки, спати уклада

         І колискової співа щодня.

        

                            Її любов, як сонце ясне,

                            Нам вічно світить у душі,

                            А голос ніжний, як у казці,

                            Пливе дорогою в житті.

         Матусю, ти для мене найрідніша,

         Потрібна, як росиночці земля.

         Без тебе я, як без води травинка,

         Як літній день без сонечка й тепла.

        

                            Минуть роки, і мати постаріє,

                            Зів’яне молодості цвіт,

                            Але любов, що вогником жевріє,

                            Колискою гойдатиме нас цілий вік.

         Тому про матерів не забуваймо,

         Бо це найбільший скарб у нашому житті.

         Шануймо їх, оберігаймо,

         Цілуймо руки золоті.

                                                            Васюта Антон

___________________________________________

Оповідання

Душевний біль матері

          Вже третій рік дочка Наталка навчалася у Києві, але ще жодного разу мати її не відвідала. Вона навіть не мала уявлення про те, як виглядає кімната її дочки. Коли вона запитувала про це, Наталка роздратовано відповідала:

– Навіщо вам це? Ви все одно там не були і нічого не знаєте. Наталя приїздила   раз на місяць, і то неохоче, бо на неї вдома чекала нудьга. Проте їй потрібні були гроші на наступний місяць. За три дні донька знов збиралася у столицю. Ніхто з близьких не помічав, яка велика прірва утворюється між ними, а особливо мама. Наталя не мала нічого спільного з матір’ю, хворобливою жінкою, найкращий одяг якої складали двадцятирічний плащ і  квітчаста хустка.

          У столиці життя дівчини квітло. А нещодавно хлопець Андрій запросив її до себе додому. Його матір влаштувала прекрасну вечерю і зачарувала її своїми манерами, одягом, багатим словниковим запасом. Потім Наталя з Андрієм пішли у гуртожиток, хтось постукав у двері. Вона неохоче відчинила, У дверях стояла стара сільська жінка, одягнена у протертий  плащ і блакитну хустку. У руках вона тримала великі і непривітні сумки.

–     Мама?... – Наталя аж остовпіла.

–     Здраствуй, доню, - тихо сказала старенька.

–     Ну, то заходь вже, раз приїхала.

          Наталя підійшла до Андрія і прошепотіла:

–  До мене приїхала тітка з села, не знаю, що на неї найшло. Вибач, але, здається, мені не вдасться швидко її сплавити.  Андрій  вийшов.

–     Мамо, чого ви приїхали? – Наталя лише тепер дала волю своїм нервам.

–     Я тобі дещо привезла… ти мені не рада?

       –  Теж скажете! Нащо тринькати гроші на дорогу?

–     Гроші – це дрібниці. Але якийсь згусток підступав до горла. Мати опустила голову: не хотіла, щоб донька бачила сльози на її очах.

–     Коли поїзд відходить? – спитала дівчина.

–     Завтра ж неділя… Я думала залишитись у тебе, хотіла, щоб ти показала мені Київ.

–     Ой , мамо, я ж не маю часу.

–      Ну гаразд, але у тебе можна хоч переночувати? – несміливо  запитала мати.

–     Та переночуйте вже, куди ж вас подіти.

          Вранці настрій у матері ще більше погіршився.  Наталка  приготувала їй сніданок і сказала:

–     Мамо, якщо ви поспішите, то ще встигнете на поїзд.

          Більше вона від матері не почула жодного слова. Стара  жінка накинула плащ, узяла порожні сумки і поцілувала доньку в чоло. Наталя навіть не провела маму до виходу. Вона відразу почала збиратись на побачення і більше не думала про матір, лише відчувала на душі якусь гіркоту після її відвідин. Це був той фальшивий сором, який вона болісно відчувала, згадуючи золоті персні та довгі червоні нігті матері Андрія. Вона так хотіла, щоб у неї теж була така мама!

          Пасажири в поїзді звернули увагу на сиву жінку у сільському плащі, яка присіла на бокове сидіння, схрестивши чорні від землі руки, а з її очей котилися сльози, залишаючи на зморшкуватому обличчі смутні сліди.

                                                                            Турчин Ірина

__________________________________________________

                                        

Усмішка

У лабіринті маминого лона

     Розкажу вам одну історію свого дня, дня в іншому світі, у животику своєї мами. Згадайте себе також!

     07:00. Прокинулась. Мама спить. А мені вже кортить поласувати чимось смачненьким. Поїла все, що залишилося з минулого дня, і чекаю. 07:15. Чекаю тихесенько на пробудження мами, а вона, напевно, додивляється свої сни про мене. Ну нічого, я ще трішки почекаю. 08:00. Мама прокинулася. Чомусь нічого не поїла, кудись їдемо. А поїсти?! Штовхнула її пару разів на всякий випадок –  нуль уваги. Образилась, заснула. 09:30. На мене надавили жахливу гримучу штуку, називається УЗД. Від того жаху з`їла все, що було. Мама і тітка з гримучою штукою вмовляли мене повернутися і показати стать. Не знаю, що це таке, але на всякий випадок показала їм свої сіднички і посміхнулася. 10:00. Здали кров. Мама напилася якогось соку і щаслива. Каже, що треба заїхати до бабусі. Штовхнула її у сечовий міхур – радіти тут же перестала, а до бабусі заїхали дуже скоро. 10:30. Аромат бабусиних булочок... Нарешті поїла, заснула під воркотіння. 12:00. Мама ходила до лікаря, який заглядав їй у зуби. Даремно так стукала серцем – там усе гаразд, тільки мене розбудила.16:30. Ще одна гримуча штука називається тато. Що за дурна манера кричати мамі в живіт: «Ей! Ти тут?» Цікаве діло, а де ж мені ще бути? Дай тільки вилізу, я тобі покажу, як це, коли з тобою спілкуються на крику. Як мінімум пару місяців так і буду спілкуватися, так-так! Повернулася до тата сідничками. Шкода, що не оцінить. 17:00. Їдемо додому. Знову шум! Мама каже, що це вокзал. Штовхнула її як могла, але ніякого результату.  18:00. Вдома... Тиша... Можна спати.21:00. Поїли, дивимося фільм. Разом з мамою плачемо, сміємося, ойкаємо. Аж заснула. 23:00. Прокинулася. Мама думає, що зараз буде спати. Але ж ні, я зараз буду грати в каруселі.  01:00. Ну ось тепер можна і поспати.

    І це всього лише один важкий день, проведений з вами. А ви уявіть, як важко було мамі носити вас під серцем дев`ять місяців. А ще важче хвилюватися і піклуватися про вас ціле життя.

    Оцініть це, і дякуйте їм завжди! Для початку за те, що вони подарували вам життя.                                              

                                                                                               Турчин Ірина Володимирівна

___________________________________________________

 Востаннє і назавжди

(Автобіографічна новела) 

Я  прокинувся   від     тихого шепоту. Відкрив очі і побачив свічечку, що горіла перед іконою Матері Божої з маленьким Ісусом на  руках. Біля  ікони  стояла   на    колінах   мама , склавши   руки, і,     як  я  зрозумів зі слів молитви, молилася за мою            долю. Чому? Тоді я цього ще не знав. Не знав, що її   життєва   свічка  догоряла.   Знала     і відчувала це лише вона. Я чув, як крізь сльози вона благала у Бога для мене щастя і довгого віку.

Я побачив сльозу, що покотилась по щоці матері і виблискувала    від     мерехтливого світла свічечки. У цей час мене щось укололо у грудях. Біль цей був приємний, і мені хотілося від нього радіти, але я чомусь заплакав, і покотилась сльоза, яка була теплою і приємною. Я її тихо витер.

Мама перехрестилась і знов продовжувала молитись. У деяких моментах мені хотілось підвестись і заспокоїти її, адже я розумів, як щиро вона хвилюється за моє майбутнє.  Інколи    вона   повторювалась     

у своїх проханнях, але, мабуть, їй здавалось, що вона просить це вперше. Кожне її слово летіло на білих-білих крилах до неба, ставало щирішим і теплішим попереднього, і навіть зараз, коли її вже немає, я відчуваю їх присуиність, їх силу. Я зрозумів тоді, що я, її син, -  сенс її життя, що без мене для неї життя не мислиме і не можливе. Мені здавалось, що вона любить мене більше всього на світі,  більше, ніж саму себе.

 Мама довго молилась, усміхалась і впускала сльози. ЇЇ слова лунали    тихо-тихо, але серед глибокої тиші вони звучали достатньо голосно, а в моїй душі – немов дзвони.

Вона молилась так щиро, ніби востаннє. І ось прозвучало слово «Амінь». Свічка згасла…  Сон узяв мене в свої обійми.

Вранці прокинувся у великій радості. А у голові лиш одна думка: «Моя мама мене любить!».

Життя поспішило забрати її в мене. Але ця вечірня молитва серед тиші завжди зі мною.

                                            

 Процев’ят Андрій  

                                                                             

_____________________________________                      

    Мамо! Де ти?

         Надворі була весна. Повітря наповнювалось радістю, теплий травневий вітерець-пустунчик гуляв між гілками дерев, тривожив зелені листочки. Лише зоряне небо дарувало спокій, і думки летіли до того зоріння. Але світло місяця, освітивши весь вокзал, повертало погляд до зеленої дерев’яної лавки, яка була пошарпаною, з потрісканою фарбою. Ось на цій лавці, чекаючи свого поїзда, я і сидів.

         На східній частині неба сховались зорі. Це свідчило про те, що наближалась грозова хмара. Іскристі стріли перерізали хмару на частинки. У цей же час я почув, як по залізній колії пішов глухий стукіт. Водночас з-під хмари вирвався яскравий потужний промінь світла, який злився з разючим променем, вирваним  з великого прожектора голови поїзда. Стукіт голоснішав, поїзд наближався. Повз мене проїхали десятки вагонів, і нарешті поїзд зупинився. Переді мною відчинилися двері, і я зайшов у вагон. Поїзд рушив, монотонний стукіт коліс навіював дрімоту.

         Я лежу із заплющеними очима, крізь неспокійний сон мамина долоня з ніжністю торкається мого волосся. І в цю мить я відчуваю, як у кожну клітинку вливається мамина любов. Я завмираю, боюсь поворухнутися, розплющити очі і гаряче благаю серцем усі небесні сили: «Господи! Хай ніколи не мине ця мить, хай ніколи не станеться з мамою нічого поганого! Нехай вона живе довго-довго! А я, її син, буду її радістю, потіхою щомиті!» Стискається серце від ніжності, земля тікає з-під ніг, сльози радості омивають мамині долоні – і враз весь світ стає чистішим і радіснішим. І хочеться промовити: «Без тебе мені  - і не дихать, і не жить». Та я знаю, що ніколи цього не скажу. Чому? Чому так рано у цьому безкрайньому всесвіті обірвалась земна нитка любові. Чому небо запросило тебе до себе. Ти ж мені так потрібна! Мамо!

          Зненацька грозова хмара наздогнала поїзд і вдарила сильним громом, пролила густим дощем.

-         Мамо! Де ти!

У вікні я бачив силует матері, який віддалявся щоразу далі і далі.

         Я їхав довго, спостерігаючи за скупими, монотонними пейзажами, що мерехтіли за вікном поїзда. Я бачив, як різні люди метушилися. Інколи мені набридали тупі звуки та стукіт металевих коліс поїзда, хотілося покинути його, позбавитися від того шуму. Однією ногою я був уже на пероні і залишав поїзд, але згадував очі матері і повертався назад.

         Зараз у потязі світло, минула таємнича ніч, і настав день. Я ховаю очі, наповнені слізьми, і їду далі.

                                                                                                               Процев’ят Андрій    

__________________________________________

Надія помирає останньою

         Сонце вже зайшло за небосхил. День закінчувався, і наставав тихий літній вечір. Людський гомін, що так вирував ще кілька хвилин тому, затих. Люди розійшлися по домівках. Все притихло. Праця на полі, що є такою звичною для селянських натруджених рук, теж пішла відпочивати. Та не все було так! Залишилось ще щось. Те, що тремтіло, що заливалось слізьми і кров’ю, чекало чогось, ніколи не втрачало надії і віри. Що це?!

         Це – материнське серце. Серце, яке не могло спокійно битись у грудях, яке відчувало невимовний біль і тугу. Тугу за найріднішим, найважливішим, що може бути у житті жінки. За дітьми. Як непомітно й тихо плаче материнське серце.

         Позаду роки. Роки невідомості, тривоги, довгоочікування. Десять років тому покинули матір рідні діти. А  як покинули? А дуже просто. Поїхали шукати кращої долі, грошей, достатку. Чи знайшли? Невідомо. Якщо нічого не дають про себе знати, то, напевно, ще ні. А, можливо, знайшли. Можливо, стали багатіями і забули про рідну матір, яка дала їм життя, яка з дитинства любила їх, леліяла, пестила, віддавала свою ніжність і тепло. І що навзамін?..

         Пройшла вже година. А старенька мати все чекала. Кожного вечора вона сиділа на лавочці під яблунею, якій було багато років. Стільки, скільки у її наймолодшої доньки. Донечки, квіточки…

Мати надіялась, що одного разу її діти з’являться, тепло обнімуть її і скажуть: «Ми тебе любимо і ніколи не покинемо. Пробач нам…» Але ні. На них вона не тримає ніякої образи. Їй нічого їм пробачати. Головне, знову їх побачити. Пригорнути до серця.

         Але чи станеться це колись? Чи дочекається старенька мати своїх діточок? Невідомо.

         Можливо, вони колись повернуться до рідного крила, коли згадають своє дитинство, свою матір. Але чи буде це, чи не запізняться вони? Не знаю. Дай, Боже, щоб ні!

         А мати-лебідка чекає, надіється, молиться. Вона вірить. Надія ж бо помирає останньою.

                                                                                                                       Коляда Ірина         

                                                _______________________________________